– Сподіваюсь, у ваших кишенях багато ідей щодо святкування Різдва, – сказала Леді Блонз гості, що прибула останньою. – Старомодне святкування, так само як і сучасне, більше ні на що не придатні. Цього року я хочу влаштувати щось дійсно оригінальне.
– Я гостювала у Матесонів останнього місяця, – палко відповіла Бланш Бовеаль, – там у нас народилася дуже цікава ідея.
Кожен з присутніх гостей виконував роль якогось персонажа й увесь час поводився відповідно, а наприкінці візиту всі намагалися вгадати, хто кого грав.
Той, хто за голосуванням виявився найкращим виконавцем обраної ролі, отримав нагороду.
– Звучить потішно, – сказала Леді Блонз.
– Я була Святим Франциском з міста Ассізі, – продовжувала Бланш. – Нам необов’язково було дотримуватись своєї справжньої статі.
Я підводилася з-за столу під час приймання їжі та годувала птахів; розумієте, головне, що всі пам’ятають про Святого Франциска це те, що він обожнював птахів.
Всі були такі дурні, ніхто з них так і не зрозумів нічого, всі вважали мене старим, що годує горобців в Саду Тюільрі.
Потім, полковник Пентлі грав роль Джолі Міллера з берегів річки Ді.
– Як, заради всього святого, він це робив? – запитав Берті ван Тан.
– «Він сміявся та співав з ранку до ночі», – пояснила Бланш.
– Як це жахливо для решти з вас, – сказав Берті. – Та як би там ні було, він не був на берегах річки Ді.
– Ми мали це уявити, – сказала Бланш.
– Якщо ви могли все це уявити, ви, з таким самим успіхом, могли б уявити худобу на дальньому березі та безперервно кликати її до дому, як Марі, через піски річки Ді.
Чи ви могли б змінити річку на Ярроу та уявити, що її води накрили вас з головою, та сказати, що ви Віллі, чи хто це був, хто втопився в Ярроу?
– Звісно, вам легко насміхатися, – сказала Бланш різко, – але це було надзвичайно цікаво та потішно. Нагорода, однак, потерпіла фіаско.
Розумієте, Міллі Матесон сказала, що її персонажем була Леді Баунтіфул, і тому що вона була господаркою прийому, звісно, нам усім довелося проголосувати за те, що вона виконала свого персонажа краще за всіх.
В іншому випадку я б мала здобути цю нагороду.
– Яка влучна ідея для святкування Різдва, – сказала Леді Блонз. – Ми, безумовно, мусимо влаштувати це тут.
Сер Ніколас не захопився цією ідеєю.
– Ти повністю впевнена, люба моя, що в тебе є здібності втілювати такі ідеї? – запитав він дружину, коли вони залишилися наодинці.
– Це може добре спрацювати у Матесонів, де вони влаштували урівноважений, старомодний домашній прийом, але в нашому випадку це зовсім інша річ.
Наприклад, ця торохтійка Дюмонт, яку ніщо на світі не зупинить, до того ж, ти знаєш, що з себе представляє Ван Тан.
Потім, цей Сіріл Скаттері. Він схиблений з одного боку на власній родині, а з іншого – на своїй угорській бабусі.
– Не бачу нічого, щоб вони могли зробити такого, що могло б мати якийсь вплив, – сказала Леді Блонз.
– Ми ніколи не знаємо, чого слід жахатися, – відповів Сер Ніколас. – Якщо б Скаттері прийшла на думку ідея зображати Буйвола з Башана, я б не хотів би бути поряд.
– Звісно, ми не дозволимо зображати біблійних персонажів. До того ж, я не знаю, що такого дійсно жахливого робили буйволи з Башана; вони лише підійшли та дивилися, роззявивши рота, наскільки я пам'ятаю.
– Люба моя, ти не знаєш, що б змогла припустити для своєї ролі угорська уява Скаттера; для мне було б маленьким задоволенням сказати йому після: «Ти поводився так, як жоден буйвіл з Башана ніколи не поводився б».
– О, ти такий панікер, – сказала Леді Блонз. – Я дуже хочу, щоб ми втілили цю ідею. Про це, безумовно, будуть багато говорити.
– Це цілком можливо, – погодився Сер Ніколас.
_ _ _
Бенкет того вечора видався не дуже жвавим; напруга від старань зобразити добровільно обраного персонажа чи, збираючи по крихітках деталі поведінки інших людей, ідентифікувати їхніх персонажів, заважала природній веселості подібних збирань.
Всі відчули загальне відчуття подяки й мовчазної згоди, коли доброзичлива Речел Кламмерстейн запропонувала зробити перепочинок від Гри на годину чи дві, щоб послухати гру на фортепіано після бенкету.
Любов Речел до фортепіанної гри була розбірливою, та зосереджувалась, переважно, на музичних творах, що виконували її обожнювані нащадки, Морітц та Агуста, які, треба віддати їм справедливість, грали надзвичайно добре.
Родина Кламмерстейн користувалася заслуженою популярністю в якості гостей на Різдво;
вони щедро дарували коштовні подарунки на Різдво та Новий Рік, і пані Кламмерстейн вже натякнула про свій намір подарувати нагороду найкращому виконавцю свого персонажа в цьому змаганні-грі.
Кожен розквітнув від цієї перспективи; якщо б забезпечення нагороди випало б на долю Леді Блонз, як господині дому, вона б, обміркувавши все, вирішила б, що маленький сувенір ціною в 20-25 шилінгів повністю відповідає обставинам,
тоді як, якщо нагорода прийде з джерел родини Коммерстейн, вона, напевно, може коштувати декілька гіней.
Обмежений час артистичних зусиль добіг кінця, і Морітца з Агустою забрали від рояля.
Бланш Бовеаль пішла рано. Залишаючи кімнату, вона зробила декілька важких стрибків, сподіваючись, що їх можна прийняти за стерпну імітацію Павлової.
Віра Дюрмот, шістнадцятирічна базіка, виразила упевнену думку, що цей виступ був призначеним символізувати відому стрибаючу жабу Марка Твена, та її оцінка цього випадку зустріла загальне схвалення.
Ще одним гостем, що надав прикладу раннього лягання у ліжко, був Уальдо Плаблі, що проводив життя згідно з регульованою по хвилинах системою розкладів та гігієнічних процедур.
Уальдо був пухлим, ледачим парубком двадцяти семі років, чия мати ще на початку його життя вирішила, що він надзвичайно витончена людина,
та завдяки зайвому пестуванню та утриманню його в домі, зуміла зробити з нього фізично м'яку та сварливу особу.
Дев’ять годин повноцінного сну, якому повинні передувати складні вправи дихання та інші гігієнічні процедури, були необхідними правилами, які Уальдо сам собі нав’язав,
окрім того ще існували незлічені дрібні дотримання, яких він вимагав від тих, хто хоч у якомусь сенсі був зобов’язаним виконувати його вимоги;
особливий чайник для відварювання його раннього чаю завжди урочисто передавався покоївкам будь-якої домівки, в якій йому доводилося гостювати.
Ніхто ніколи так й не оволодів механізмом цієї дорогоцінної посудини, але Берті ван Тан був відповідальним за легенду, що носик чайника має бути поверненим на північ під час процесу вливання.
В саме цю особливу ніч його обов’язкові дев’ять годин мінімального сну були спотворені раптовим, та ні в якому разі не безшумним, вторгненням в його кімнату одягненої у піжаму фігури, десь між північчю та світанком.
– В чому справа? Що ви шукаєте? – запитав пробуджений та вражений Уальдо, повільно впізнавши Ван Тана, який, здавалося, поспішно шукав щось загублене.
– Я шукаю овець, – була відповідь.
– Овець?! – скрикнув Уальдо.
– Так, овець. Ви ж не вважаєте, що я шукаю жирафів, чи не так?
– Я також не розумію, чому ви вважаєте, що знайдете їх в моєї кімнаті, – заперечив Уальдо розлючено.
– Я не можу сперечатися з цього приводу в таку годину ночі, – сказав Берті та поспішно почав обшукувати комод. Сорочки та натільна білизна полетіли на підлогу.
– Тут немає овець, кажу ж вам! – заверещав Уальдо.
– Це лише ваші слова, – сказав Берті, змахуючи більшість білизни на підлогу. – Якщо б ви не приховували чогось, ви б не були таким збудженим.
У цей час Уальдо вже був впевнений, що Ван Тан збожеволів, тож він зробив схвильоване зусилля пожартувати над ним.
– Повертайтеся до свого ліжка як добрий хлопець, – благав він, – та ваші вівці повернуться з ранку.
– Сподіваюся, – сказав Берті похмуро, – без їхніх хвостів. Яким же дурнем я буду виглядати с купою менських овець.
Та щоб підкреслити свою роздратованість цією перспективою він закинув подушку Уальдо на шафу.
– Але чому без хвостів? – запитав Уальдо, у якого зуби стукотіли від остраху, гніву й холоду.
– Мій дорогий хлопчику, невже ви ніколи не чули балади про Маленького Ку-Ку? – запитав Берті, фиркнувши. – Це мій персонаж в Грі, розумієте.
Якщо б я не натякнув про моїх загублених овець, ніхто б не зміг би зрозуміти, хто я; а зараз повертайтеся до своїх сонних хникань як хороший хлопчик, або я розлючусь на вас.
«Залишаю це твоїй уяві, – писав Уальдо у довгому листі до матері, – зрозуміти скільки годин сну я зміг повернути собі тієї ночі, а ти знаєш, якими важливими для мого здоров’я є дев’ять годин непорушного сну».
З другого боку він зміг присвятити декілька з тих безсонних годин вправам з дихання, видихаючи гнів та лють проти Берті Ван Тану.
Сніданок в подвір’ї родини Блонц був розкиданим у часі та базувався на принципі «Приходьте, коли вам заманеться», але вважалося, що всі гості зберуться до ленчу.
Однак наступного дня після того, як започаткували Гру, неможливо було не помітити відсутності декількох гостей.
Про Уальдо Плаблі, наприклад, повідомляли, що він пестував свій головний біль. В його кімнату принесли ситного сніданку та залізничного путівника, але він не з’явився.
– Вважаю, що він зображує якогось персонажа, – сказала Віра Дюмонт. – Хіба нема такого у Мольєра? «Уявний хворий»? Припускаю, що це його персонаж.
Надійшло вісім чи дев’ять переліків, з написаними належним чином припущеннями.
– А де Кламмерстейни? – запитала Леді Блонз. – Вони, зазвичай, такі пунктуальні.
– Ще одне зображення персонажів, можливо, – припустив Берті Ван Тан. – «Десять загублених племен».
– Але їх тільки троє. До того ж, вони захочуть пообідати. Хтось бачив кого-небудь з них?
– Хіба ви не брали їх на прогулянку в своєму авто? – запитала Бланш Бувеаль, адресуючись до Сіріл Скаттерлі.
– Так, я відвіз їх до Слогбері Муру одразу ж після сніданку. Місіс Дюрмонт також їздила з нами.
– Я бачила, як ви з Вірою повернулися, – сказала Леді Блонз, – але я не бачила Кламмерстейнів. Ви залишили їх у містечку?
– Ні, – різко відповів Скаттерлі.
– Але де вони? Де ви їх висадили?
– Ми залишили їх в Слогбері Мурі, – спокійно відповіла Віра.
– В Слогбері Мурі? Як! Це ж більше ніж в тридцяти милях звідси! Як вони збираються повернутися?
– Ми не зупинялися, щоб обміркувати це, – сказав Скаттерлі. – Ми попросили їх вийти з машини на хвилинку, прикинувшись, що машина застряла, а потім понеслися від них геть на повній швидкості й залишили їх там.
– Але як ви наважилися зробити такі речі? Це неймовірно безжалісно! Як! Всю останню годину йде сніг.
– Вважаю, що там буде котедж чи фермерський будинок, якщо вони пройдуть пішки милю чи дві.
– Але чому, заради всього святого, ви це зробили? В питанні пролунало почуття обуреного замішання.
– Це могло б допомогти вам відгадати наших персонажів, – сказала Віра.
– Хіба я тебе не попереджав? – сказав сер Ніколас дружині трагічним тоном.
– Це стосується Іспанської історії, ми не маємо нічого проти того, щоб дати вам цю підказку, – промовив Скаттерлі, радісно накладаючи собі салату, й тоді Берті Ван Тан зайшовся сміхом.
– Я зрозумів! Фердінанд та Изабелла, які депортують євреїв! О, як це чарівно!
Ці двоє, безумовно, одержали перемогу; ми не маємо нічого, щоб могло перевершити їхню досконалість.
Про Різдвяну вечірку у Леді Блонз говорили та писали настільки багато, що вона не очікувала такого навіть під час найбільш амбітних хвилин свого життя.
Саме лише листи від матері Уальдо могли б зробити цю подію незабутньою.
– Ти ж насправді не вмираєш, чи не так? – запитала Аманда.
– В мене є дозвіл лікаря жити до вівторка, – відповіла Лаура.
– Але ж сьогодні субота; це серйозно! – зітхнула Аманда.
– Я не знаю, чи це серйозно, але ж, сьогодні, звісно, субота, – сказала Лаура.
– Смерть завжди серйозна, – промовила Аманда.
– Я ніколи не говорила, що збираюсь померти. Ймовірно, я перестану бути Лаурою, але я продовжу бути чимось іншим. Припускаю, що якоюсь твариною.
Розумієш, якщо людина була не дуже доброю, лише жила, вона перевтілюється в якусь істоту нижчого рівня. А я була не дуже доброю людиною, якщо почати замислюватися над цим.
Я була дріб'язковою, підступною, мстивою та всім іншим в тому ж дусі, коли обставини, здавалося, виправдовували це.
– Обставини ніколи не виправдовують подібні речі, – поспішно сказала Аманда.
– Якщо ти не заперечуєш, щоб я це сказала, – зауважила Лаура, – Егберт є такою обставиною, що виправдовує будь-яку кількість подібних речей.
Ти одружена з ним, – це інша річ; ти поклялася любити, шанувати та витримувати його. А я – ні.
– Не розумію, що не так з Егбертом, – заперечила Аманда.
– О, насмілюсь сказати, що це зі мною щось не так, – неупереджено визнала Лаура. – Він є лише пом’якшувальною обставиною.
Наприклад, він підняв бучу, коли декілька днів тому я взяла з ферми щенят колі для пробіжки.
– Вони ганялися за його молодим виводком рябих суссекських курок та стягнули двох квочок з їхніх гнізд, до того ж, пробігли по всім клумбам з квітами. Ти знаєш, як він віддається своїм птахам та саду.
– У будь-якому разі, йому не слід було присвячувати весь вечір обговоренню цього, щоб потім сказати: "Давай більше не будемо про це розмовляти" саме в ту мить, коли я почала отримувати задоволення від дискусії.
Ось, де я мала нагоду використати одну зі своїх дріб'язкових здібностей до помсти, – додала Лаура зі сміхом, не відчуваючи жодного каяття.
– Наступного дня після епізоду з щенятами я направила всю родину рябих суссекських курок до сараю з сіянцями.
– Як ти могла зробити таку річ? – вигукнула Аманда.
– Це було доволі легко, – відповіла Лаура. – Дві курки удавали, що несуть яйця, але я була рішуча.
– А ми подумали, що то був нещасний випадок!
– Бачиш! – продовжувала Лаура, – в мене дійсно є підстави вважати, що в моєму наступному житті я стану істотою нижчого рівня. Я буду якоюсь твариною.
З іншого боку, я була не зовсім поганою людиною, тож вважаю, що можу розраховувати на те, що стану гарною твариною, якоюсь елегантною та жвавою, такою, що обожнює розважатися. Можливо, видрою.
– Не можу уявити тебе видрою, – сказала Аманда.
– Ну, припускаю, що ти також не можеш уявити мене янголом, якщо вже на те пішло, – відповіла Лаура.
Аманда мовчала. Вона не могла.
– Особисто я думаю, що життя видри буде досить приємним, – продовжувала Лаура.
– Весь рік їсти сьомгу, та відчувати задоволення від того, що ти можеш діставати форель з її власної нори, замість того, щоб чекати на неї годинами, поки вона не зволить піднятися до мухи, якою ти її дражниш; до того ж, елегантна, струнка фігура.
– Подумай про цькування видр собаками, – перебила її Аманда. – Як це жахливо, коли на тебе полюють й цькують і, в решті решт, розтерзають до смерті!
– Скоріш весело, коли половина сусідів дивиться не тебе, й, так чи інакше, не гірше, ніж ця справа, – повільно вмирати по дюймах з суботи по вівторок; а потім я продовжу перетворюватися в щось інше.
Якщо б я була помірно доброю видрою, вважаю, що я могла б повернутися в якийсь людський образ; ймовірно, це може бути дещо примітивне – якийсь маленький, чорненький й неодягнений нубійський хлопчик, думаю.
– Шкода, що ти така несерйозна, – зітхнула Аманда. – Ти дійсно маєш стати серйозною, якщо збираєшся дожити до вівторка.
Насправді Лаура померла в понеділок.
_ _ _
– Це неймовірно сумно, – поскаржилася Аманда дядькові свого чоловіка, серу Лалуорсі Квейну. – Я запросила чимало людей для гри в гольф та рибальства, і рододендрони саме у розквіті.
– Лаура завжди була неуважною, – сказав сер Лалуорсі. – Вона народилася в тиждень "Гудвуда", коли в домі гостював посол, який ненавидів немовлят.
– В неї були зовсім божевільні думки, – поділилась Аманда. – Ви, часом, не знаєте, в їхній родині були випадки психічних хвороб?
– Божевілля? Ні, я ніколи не чув нічого подібного. Її батько мешкає в Західному Кенсінгтоні, але я вірю, що у всіх інших аспектах він повністю здоровий.
– В неї була думка, що вона перевтілиться у видру, – сказала Аманда.
– Люди часто чують ці ідеї про перевтілення, навіть на заході, – відповів сер Лалуорсі, – тому навряд чи можна вважати їх божевільними.
А Лаура була такою дивною людиною в цьому житті, що я не хотів би установлювати певні правила щодо її можливих дій у наступному стані.
– Ви вважаєте, що вона дійсно могла перевтілитися в якусь тварину? – запитала Аманда.
Вона була однією з тих, хто скоріше формує свою думку, користуючись точкою зору людей, що оточують їх.
В цю саму мить Егберт ввійшов у зал для сніданку з таким виразом втрати на обличчі, що смерть Лаури, сама по собі, не могла бути достатньою підставою для нього.
– Чотири моїх рябих суссекських курок вбиті, – вигукнув він. – Ті самі чотири курки, що мали відправитись на виставку цієї п'ятниці.
Одну з них відтягнули й з'їли прямо всередині нової клумби з садовими гвоздиками, на яку я витратив стільки сил та грошей.
Моя найкраща клумба й найкращі курки були обрані для знищення; здається ніби ця тварюка, що скоїла все це, володіла особливим знанням щодо того, як зруйнувати якнайбільше за короткий проміжок часу. – Це був лис, як ти думаєш? – запитала Аманда.
– Це була лиса, як ти думаєш? – запитала Аманда.
– Більше схоже на те, що це був скунс, – сказав сер Лалуорсі.
– Ні, – відповів Егберт, – там повсюди залишились сліди перетинчастих лап, й ми відстежили їх до струмка в кінці саду; вочевидь, це була видра.
Аманда крадькома обмінялася швидким поглядом з сером Лалуорсі.
Егберт був занадто стурбованим, щоб з'їсти хоч що-небудь на сніданок, і пішов віддавати розпорядження щодо зміцнення оборони пташиного двора.
– Я вважала, що вона, принаймні, дочекається закінчення похорон, – сказала Аманда шоковано.
– Це її власні похорони, ти ж знаєш, – сказав сер Лалуорсі. – Це хороший приклад гарних манер, як багато поваги потрібно демонструвати до своїх власних останків.
Зневага до похоронних умовностей продовжувалась далі наступного дня; під час похоронної церемонії, коли вся родина була відсутня, всі рябі суссекські курки, що залишилися в живих напередодні, були знищені.
Шлях відступу мародера, здавалося, охопив більшість клумб на газоні, але грядки з полуницею в нижньому саду постраждали теж.
– Я мушу якомога скоріше замовити сюди гончих псів для видри, – розгнівано сказав Егберт.
– Ні в якому разі! Навіть не мрій про це! – вигукнула Аманда. – Я маю на увазі, це непристойно робити такі речі так швидко після того, як в домі були похорони.
– Це необхідність, – сказав Егберт, – якщо видра почала робити таке, вона ніколи не зупиниться.
– Можливо, вона піде до якогось іншого місця, раз курок не залишилося, – припустила Аманда.
– Таке враження, що ти намагаєшся захистити цю тварину, – відповів Егберт.
– В струмку було так мало води останнім часом, – заперечила Аманда, – це виглядає не спортивно – полювати на тварину, коли вона має так мало шансів заховатись де-небудь.
– Милостивий Боже! – закипів Егберт в нападі гніву, – Я й думки не мав про спорт. Я хочу, щоб цю тварину знищили якомога скоріше.
Навіть опір Аманди послабшав, коли під час церковної проповіді наступної неділі видра забралася в дім, здійснила набіг на половину лосося в продуктовій шафі й розтерзала його на шматки на перському килимі в кабінеті Егберта.
– Нам слід очікувати, що скоро вона сховається під нашим ліжком й почне відкушувати шматочки від наших ніг, – сказав Егберт, й враховуючи те, що знала Аманда про цю виняткову видру, вона відчувала, що таке може трапитися дуже швидко.
Ввечері, напередодні встановленого для полювання дня, Аманда провела самотню годину, гуляючи берегом струмка й вигукуючи звуки, які вона вважала мисливськими.
Ті, хто чув її виступ, поблажливо припускали, що вона тренується в імітуванні звуків фермерського двору для наступного селищного видовища.
Це була її подруга й сусідка Аврора Баррет, яка принесла їй новини про спортивні події того дня.
– Шкода, що ви не виходили з дому; ми провели досить гарний день. Ми знайшли її відразу, в калюжі трохи нижче вашого саду.
– Ви – вбили? – запитала Аманда.
– Звичайно. Гарна самка видри. Поки ваш чоловік намагався «сісти їй на хвіст», вона його сильно покусала. Бідна тваринка, мені її було дуже шкода, в неї був такий людський погляд в очах, коли ми її вбили.
Ви можете вважати мене дурною, але знаєте, кого мені нагадав цей погляд? Люба моя, в чому справа?
_ _ _
Коли Аманда до певної міри оговталася від нападу нервової прострації, Егберт відвіз її у долину Нілу, щоб відновити її сили.
Зміна оточення швидко привела її до бажаного відновлення здоров'я і душевної рівноваги.
Витівки ризикованої видри в пошуках дієтичних варіацій тепер бачилися в своєму дійсному світлі. Зазвичай спокійний темперамент Аманди знов став помітним.
Навіть ураган прокльонів, що пролунав одного вечора з гардеробної її чоловіка, його голосом, але навряд чи в межах його звичайної лексики, не зміг порушити її спокій, коли вона неквапливо одягалася в готелі Каїра.
– В чому справа? Що трапилося? – запитала вона зацікавлено й весело.
– Цей малий тварюка кинув всі мої чисті сорочки в ванну! Чекай, доки я тебе впіймаю, ти, малий!
– Який малий тварюка? – запитала Аманда, стримуючи бажання засміятися; мова Егберта безнадійно не відповідала його бажанню адекватно висловити свої обурені почуття.
– Маленький тварюка, чорненький, голий нубійський хлопчик, – прошипів Егберт.
А тепер Аманда важко хворіє.
– Ронні для мене є великим випробуванням, – промовила пані Аттрей сумно. – Минулого лютого йому виповнилося лише вісімнадцять років, а він вже є закоренілим азартним гравцем.
Я впевнена, що не знаю, від кого він це успадкував; його батько ніколи не торкався гральних карт, і ви знаєте, як мало я граю – партія в бридж щосереди після обіду взимку, по три пенса на сотню,
та навіть цього б не було, якщо б не ця Едіт, якій завжди потрібен четвертий гравець, і яка, напевно, запрошувала б цю огидну жінку Дженкіхем, якщо б їй не вдалося здобути мене.
З більшим задоволенням я сиділа б й розмовляла будь-якого дня, ніж грала в бридж; карти це таке марнування часу, на мою думку.
Але, що стосується Ронні, бридж, бакара та покер-пасьянс – це, безумовно, все, про що він може думати.
Звісно, я зробила все, що було в моїх силах, щоб припинити це; я попросила родину Норрідрам не дозволяти йому грати в карти, коли він у них гостює,
але з таким же успіхом ви могли б попросити Атлантичний океан не штормити поки ви його перетинаєте, як й очікувати від цієї родини уваги до природних материнських хвилювань.
– Чому ви дозволяєте йому ходити до них? – запитала Елеонора Сакселбі.
– Люба моя, – відповіла пані Аттрей, – я не хочу їх ображати.
Зрештою, вони мої орендодавці, і я мушу звертатися до них, коли мені потрібно щось зробити в домівці; вони були дуже люб’язні щодо нового даху для будиночка орхідей.
До того ж, вони позичають мені одну зі своїх автівок, коли моя не працює; ви ж знаєте, як часто вона виходить з ладу.
– Я не знаю, наскільки часто, – відповіла Елеонор, – але ж це, напевно, відбувається майже постійно.
Кожного разу, коли я прошу вас підвезти мене куди-небудь у вашій автівці, я постійно чую, що з нею щось не так, чи водій захворів на невралгію, і ви не хочете просити його виїжджати.
– Він дуже часто страждає на невралгію, – квапливо промовила пані Аттрей. – У будь-якому разі, – продовжувала вона, – ви ж розумієте, що я не хочу ображати родину Норрідрам.
Їхнє господарство є найбільш безладним в графстві, припускаю, що нікому ніколи невідомо достеменно коли, та яка саме страва з'явиться на столі, чи з чого вона буде складатися, коли дійсно з'явиться.
Елеонора Сакселбі здригнулася. Їй подобалось, щоб її страви подавалися у певні години та в гарантованих пропорціях.
– Крім того, – продовжувала пані Аттрей, – яким би не було їхнє домашнє життя, як орендодавці та сусіди вони турботливі та люб'язні, так що я не хочу сперечатися з ними.
До того ж, якщо б Ронні не грав в карти там, він грав би десь в іншому місці.
– Ні, якщо б ви були з ним рішучою, – відповіла Елеонор, – я вірю в силу рішучості.
– Рішучою? Я – рішуча, – вигукнула пані Аттрей. – Я більш, ніж рішуча, я – далекоглядна. Я зробила все, що було в моїх силах, щоб запобігти тому, щоб Ронні грав на гроші.
Я припинила його забезпечення кишеньковими грошима до кінця року, таким чином він не в змозі грати навіть в кредит,
також я пожертвувала церкві одноразово виплачувану суму грошей від його імені замість того, щоб давати йому чергові внески невеличким сріблом, щоб було що покласти в торбу у неділю.
Я навіть не дозволила йому мати гроші, щоб дати "на чай" слугам на полюванні, але надіслала їх грошовим поштовим переказом.
Він неймовірно образився, але я нагадала йому про те, що трапилося з тими десятьма шилінгами, що я дала йому для "Тижня самозречення", який проводила Ліга прагнень молодих джентльменів.
– Що з ними трапилось? – запитала Елеонор.
– Ну, Ронні зробив деякі підготовчі кроки у зв'язку з перегонами "Гранд нэшнл", цілком самостійно.
Якщо б в нього все вийшло, як він висловився, він би віддав 25 шилінгів для Ліги та отримав би пристойні комісійні; але, сталося так, що ті десять шилінгів виявилися однією з речей, в яких Лізі довелося собі відмовити.
З того часу я дуже обережна, піклуючись про те, щоб жоден пенні не потрапив до його рук.
– Він знайде спосіб оминати це певним чином, – промовила Елеонор з тихою впевненістю. – Він почне продавати речі.
– Люба моя, він вже зробив усе, що можна було зробити в цьому напрямку.
Він позбувся свого наручного годинника, мисливської фляги та обох портсигарів, і я не здивуюся, якщо він носить фальшиві золоті запонки замість тих, що тітка Рода подарувала йому на його сімнадцятий день народження.
Звичайно, він не може продати свій одяг, за винятком свого зимового пальто, та я замкнула його у шафі з камфорою під приводом збереження від молі.
Я дійсно не розумію, з чого ще він може вишукувати гроші. Вважаю, що я була як рішучою так й далекоглядною.
– Чи він відвідував родину Норрідрам останнім часом? – запитала Елеонор.
– Він був там вчора після обіду й залишився на вечерю, – відповіла пані Аттрей. – Я не знаю точно, коли він прийшов додому, але, здається, це було пізно.
– Тоді, будьте впевнені, він грав в карти на гроші, – сказала Елеонор з упевненим виглядом людини, яка, маючи небагато ідей, вміє використовувати їх як найкраще. – Пізні години в провінції завжди означають гру в азартні ігри.
– Він не може грати, якщо в нього немає ані грошей ані шансів їх отримати, – заперечила пані Аттрей. – Навіть, якщо людина грає невеличкими ставками, вона мусить мати гідні перспективи оплачувати свої програші.
– Він міг продати декілька курчат діамантових фазанів, – припустила Елеонор. – Насмілюся сказати, що вони можуть принести десять чи дванадцять шилінгів кожне.
– Ронні не став би робити подібні речі, – відповіла пані Аттрей. – Та як би там ні було, я сходила та перелічила їх сьогодні вранці, вони всі на місці.
Ні, – продовжувала вона з тихим задоволенням, що походило з почуття ретельного та заслуженого досягнення, – припускаю, що останньої ночі Ронні мав задовольнятися роллю глядача, якщо це стосувалося карткового столу.
– Цей годинник вірний? – запитала Елеонор, яка вже протягом якогось часу кидала тривожні погляди на полицю каміна, – у вашій домівці, зазвичай, вельми пунктуальні, коли йдеться про ленч.
– Три хвилини тому пробило півгодини! – вигукнула пані Аттрей, – Кухарка, напевно, готує щось надзвичайно розкішне на вашу честь.
Я не посвячена у цю таємницю; мене не було дома увесь ранок, ви ж знаєте.
Елеонор поблажливо посміхнулася. На особливі старання кухарки пані Аттрей варто було почекати декілька хвилин.
Насправді, страви цього обіду, коли їх, нарешті з запізненням подали, помітно не відповідали тій репутації, що збудувала себе слушно вельми шанована кухарка.
Одного лише супу вистачило б, щоб затьмарити будь-яку страву, якій він передував, і ніщо з того, що подавали після нього, вже було не в змозі це виправити.
Елеонор майже нічого не сказала, але коли вона почала говорити, в її голосі відчувалися сльози, що було красномовнішим за відверте осудження, й навіть безтурботний Рональд посмутнів, скуштувавши нирок Saltikoff.
– Не самий кращий ленч з усіх, що мені доводилося з насолодою коштувати в вашій домівці, – нарешті, сказала Елеонор, коли її остання надія згасла разом з завершальною гострою стравою наприкінці ленчу.
– Люба моя, це найгірша їжа з усіх, що мене доводилося коштувати протягом багатьох років, – відповіла господиня дому. – Ця остання страва мала смак, переважно, червоного перцю та сирої грінки. Мені дуже шкода.
На кухні щось трапилось, Пеллін? – запитала вона служницю, що обслуговувала їх за столом.
– Ну, мем, новій кухарці ледь вистачило часу, щоб прослідкувати за всім як слід, вона ж з'явилася так раптово, – розпочала пояснювати Пеллін.
– Нова кухарка! – заверещала пані Аттрей.
– Кухарка полковника Норрідрама, мем, – сказала Пеллін.
– Що ти, скажи на милість, маєш на увазі? Що кухарка полковника Норрідрама робить на моїй кухні, та де моя кухарка?
– Можливо, я можу пояснити краще за Пеллін, – поспішно сказав Рональд. – Річ у тому, що вчора я вечеряв з родиною Норрідрам, й вони воліли отримати таку шикарну кухарку, як твоя,
лише на сьогодні й назавтра, поки в них гостює один гурман: їх власна кухарка не вельми гарна, – ну, ти сама бачила, що вона наробила, будучи схвильованою.
Так що я подумав, що це буде доволі забавно зіграти з ними в бакару на позичання нашої кухарки проти їх грошової ставки, та я програв, це й усе.
Весь цей рік мені не щастить в бакару.
Решта його пояснень щодо того, як він запевнив кухарок в тому, що це тимчасове переведення узгоджене з матір’ю, та як він вивів одну й привів в дім іншу, коли матері не було дома, потонуло в голосних вигуках обурених докорів.
– Якби я продав цю жінку в рабство, не могло б бути більшої метушні за цю, – зізнавався він Берті Норрідраму пізніше, – та Елеонор Сакселбі шаленіла й лютувала найголосніше з них двох.
Знаєш, що я тобі скажу, я ставлю двох діамантових фазанів проти твоїх п’яти шилінгів, що вона відмовиться грати зі мною в парі в змаганні в крокет.
За жеребкуванням ми маємо грати з нею разом.
Цього разу він виграв парі.
