English & Ukrainian

A Touch of Realism

Трішки реалізму

€ 10

Read free
EnglishDescription  click for Ukrainian
Hector Hugh Munro, a British writer and journalist, who published his works under the pen name of "Saki" is famous for his satirical stories. If you like short stories, filled with cynical irony that sometimes slips into black humor, these stories will help you to plunge into the British atmosphere of the beginning of the XXth century, and certainly will make you smile.
Ukrainian language is one of my mother tongues, another one is Russian. I am a translator of English by profession, I have been speaking this language for long, fluently and with a great pleasure.
H. H. Munro

These are the two books you will receive with your purchase. Click the text to try it out.
Bookmarks will not be saved and you will receive a much better reading experience with your purchase.

– You are not really dying, are you? – asked Amanda.

– I have the doctor's permission to live till Tuesday, – said Laura.

– But to-day is Saturday; this is serious! – gasped Amanda.

– I don't know about it being serious; it is certainly Saturday, – said Laura.

– Death is always serious, – said Amanda.

– I never said I was going to die. I am presumably going to leave off being Laura, but I shall go on being something. An animal of some kind, I suppose.

You see, when one hasn't been very good in the life one has just lived, one reincarnates in some lower organism. And I haven't been very good, when one comes to think of it.

I've been petty and mean and vindictive and all that sort of thing when circumstances have seemed to warrant it.

– Circumstances never warrant that sort of thing, – said Amanda hastily.

– If you don't mind my saying so,– observed Laura, – Egbert is a circumstance that would warrant any amount of that sort of thing.

You're married to him - that's different; you've sworn to love, honour, and endure him: I haven't.

– I don't see what's wrong with Egbert, – protested Amanda.

– Oh, I daresay the wrongness has been on my part, – admitted Laura dispassionately. – He has merely been the extenuating circumstance.

He made a thin, peevish kind of fuss, for instance, when I took the collie puppies from the farm out for a run the other day.

– They chased his young broods of speckled Sussex and drove two sitting hens off their nests, besides running all over the flower beds. You know how devoted he is to his poultry and garden.

– Anyhow, he needn't have gone on about it for the entire evening and then have said, `Let's say no more about it' just when I was beginning to enjoy the discussion.

That's where one of my petty vindictive revenges came in, – added Laura with an unrepentant chuckle.

– I turned the entire family of speckled Sussex into his seedling shed the day after the puppy episode.

– How could you? – exclaimed Amanda.

– It came quite easy, – said Laura. – Two of the hens pretended to be laying at the time, but I was firm.

– And we thought it was an accident!

– You see, – resumed Laura, – I really have some grounds for supposing that my next incarnation will be in a lower organism. I shall be an animal of some kind.

On the other hand, I haven't been a bad sort in my way, so I think I may count on being a nice animal, something elegant and lively, with a love of fun. An otter, perhaps.

– I can't imagine you as an otter, – said Amanda.

– Well, I don't suppose you can imagine me as an angel, if it comes to that, – said Laura.

Amanda was silent. She couldn't.

– Personally I think an otter life would be rather enjoyable, – continued Laura.

– Salmon to eat all the year round, and the satisfaction of being able to fetch the trout in their own homes without having to wait for hours till they condescend to rise to the fly you've been dangling before them; and an elegant svelte figure.

– Think of the otter hounds, – interposed Amanda. – How dreadful to be hunted and harried and finally worried to death!

– Rather fun with half the neighbourhood looking on, and anyhow not worse than this Saturday-to-Tuesday business of dying by inches; and then I should go on into something else.

If I had been a moderately good otter I suppose I should get back into human shape of some sort; probably something rather primitive - a little brown, unclothed Nubian boy, I should think.

– I wish you would be serious, – sighed Amanda. – You really ought to be if you're only going to live till Tuesday.

As a matter of fact Laura died on Monday.

_ _ _

– So dreadfully upsetting,– Amanda complained to her uncle-in-law, Sir Lulworth Quayne. – I've asked quite a lot of people down for golf and fishing, and the rhododendrons are just looking their best.

– Laura always was inconsiderate, – said Sir Lulworth. – She was born during Goodwood week, with an Ambassador staying in the house who hated babies.

– She had the maddest kind of ideas, – said Amanda. – Do you know if there was any insanity in her family?

– Insanity? No, I never heard of any. Her father lives in West Kensington, but I believe he's sane on all other subjects.

– She had an idea that she was going to be reincarnated as an otter, – said Amanda.

– One meets with those ideas of reincarnation so frequently, even in the West, – said Sir Lulworth, – that one can hardly set them down as being mad.

And Laura was such an unaccountable person in this life that I should not like to lay down definite rules as to what she might be doing in an after state.

– You think she really might have passed into some animal form? – asked Amanda.

She was one of those who shape their opinions rather readily from the standpoint of those around them.

Just then Egbert entered the breakfast-room, wearing an air of bereavement that Laura's demise would have been insufficient, in itself, to account for.

– Four of my speckled Sussex have been killed, – he exclaimed. – The very four that were to go to the show on Friday.

One of them was dragged away and eaten right in the middle of that new carnation bed that I've been to such trouble and expense over.

My best flower bed and my best fowls singled out for destruction; it almost seems as if the brute that did the deed had special knowledge how to be as devastating as possible in a short space of time.

– Was it a fox, do you think? – asked Amanda.

– Sounds more like a polecat, – said Sir Lulworth.

– No, – said Egbert, – there were marks of webbed feet all over the place, and we followed the tracks down to the stream at the bottom of the garden; evidently an otter.

Amanda looked quickly and furtively across at Sir Lulworth.

Egbert was too agitated to eat any breakfast, and went out to superintend the strengthening of the poultry yard defences.

– I think she might at least have waited till the funeral was over, – said Amanda in a scandalised voice.

– It's her own funeral, you know,– said Sir Lulworth. – it's a nice point in etiquette how far one ought to show respect to one's own mortal remains.

Disregard for mortuary convention was carried to further lengths next day; during the absence of the family at the funeral ceremony the remaining survivors of the speckled Sussex were massacred.

The marauder's line of retreat seemed to have embraced most of the flower beds on the lawn, but the strawberry beds in the lower garden had also suffered.

– I shall get the otter hounds to come here at the earliest possible moment, – said Egbert savagely.

– On no account! You can't dream of such a thing! – exclaimed Amanda. – I mean, it wouldn't do, so soon after a funeral in the house.

– It's a case of necessity, – said Egbert, – once an otter takes to that sort of thing it won't stop.

– Perhaps it will go elsewhere now there are no more fowls left, – suggested Amanda.

– One would think you wanted to shield the beast, – said Egbert.

– There's been so little water in the stream lately, – objected Amanda, – it seems hardly sporting to hunt an animal when it has so little chance of taking refuge anywhere.

– Good gracious! – fumed Egbert, – I'm not thinking about sport. I want to have the animal killed as soon as possible.

Even Amanda's opposition weakened when, during church time on the following Sunday, the otter made its way into the house, raided half a salmon from the larder and worried it into scaly fragments on the Persian rug in Egbert's studio.

– We shall have it hiding under our beds and biting pieces out of our feet before long, – said Egbert, and from what Amanda knew of this particular otter she felt that the possibility was not a remote one.

On the evening preceding the day fixed for the hunt Amanda spent a solitary hour walking by the banks of the stream, making what she imagined to be hound noises.

It was charitably supposed by those who overheard her performance, that she was practising for farmyard imitations at the forth-coming village entertainment.

It was her friend and neighbour, Aurora Burret, who brought her news of the day's sport.

– Pity you weren't out; we had quite a good day. We found at once, in the pool just below your garden.

– Did you - kill? – asked Amanda.

– Rather. A fine she-otter. Your husband got rather badly bitten in trying to "tail it". Poor beast, I felt quite sorry for it, it had such a human look in its eyes when it was killed.

You'll call me silly, but do you know who the look reminded me of? My dear woman, what is the matter?

_ _ _

When Amanda had recovered to a certain extent from her attack of nervous prostration Egbert took her to the Nile Valley to recuperate.

Change of scene speedily brought about the desired recovery of health and mental balance.

The escapades of an adventurous otter in search of a variation of diet were viewed in their proper light. Amanda's normally placid temperament reasserted itself.

Even a hurricane of shouted curses, coming from her husband's dressing-room, in her husband's voice, but hardly in his usual vocabulary, failed to disturb her serenity as she made a leisurely toilet one evening in a Cairo hotel.

– What is the matter? What has happened? – she asked in amused curiosity.

– The little beast has thrown all my clean shirts into the bath! Wait till I catch you, you little.

– What little beast? – asked Amanda, suppressing a desire to laugh; Egbert's language was so hopelessly inadequate to express his outraged feelings.

– A little beast of a naked brown Nubian boy, – spluttered Egbert.

And now Amanda is seriously ill.

– Ronnie is a great trial to me, – said Mrs. Attray plaintively. – Only eighteen years old last February and already a confirmed gambler.

I am sure I don't know where he inherits it from; his father never touched cards, and you know how little I play - a game of bridge on Wednesday afternoons in the winter, for three-pence a hundred,

and even that I shouldn't do if it wasn't that Edith always wants a fourth and would be certain to ask that detestable Jenkinham woman if she couldn't get me.

I would much rather sit and talk any day than play bridge; cards are such a waste of time, I think.

But as to Ronnie, bridge and baccarat and poker-patience are positively all that he thinks about.

Of course I've done my best to stop it; I've asked the Norridrums not to let him play cards when he's over there,

but you might as well ask the Atlantic Ocean to keep quiet for a crossing as expect them to bother about a mother's natural anxieties.

– Why do you let him go there? – asked Eleanor Saxelby.

– My dear, – said Mrs. Attray, – I don't want to offend them.

After all, they are my landlords and I have to look to them for anything I want done about the place; they were very accommodating about the new roof for the orchid house.

And they lend me one of their cars when mine is out of order; you know how often it gets out of order.

– I don't know how often, – said Eleanor, – but it must happen very frequently.

Whenever I want you to take me anywhere in your car I am always told that there is something wrong with it, or else that the chauffeur has got neuralgia and you don't like to ask him to go out.

– He suffers quite a lot from neuralgia,– said Mrs. Attray hastily. – Anyhow, – she continued, – you can understand that I don't want to offend the Norridrums.

Their household is the most rackety one in the county, and I believe no one ever knows to an hour or two when any particular meal will appear on the table or what it will consist of when it does appear.

Eleanor Saxelby shuddered. She liked her meals to be of regular occurrence and assured proportions.

– Still, – pursued Mrs. Attray, – whatever their own home life may be, as landlords and neighbours they are considerate and obliging, so I don't want to quarrel with them.

Besides, if Ronnie didn't play cards there he'd be playing somewhere else.

– Not if you were firm with him, – said Eleanor – I believe in being firm.

– Firm? I am firm, – exclaimed Mrs. Attray. – I am more than firm - I am farseeing. I've done everything I can think of to prevent Ronnie from playing for money.

I've stopped his allowance for the rest of the year, so he can't even gamble on credit,

and I've subscribed a lump sum to the church offertory in his name instead of giving him instalments of small silver to put in the bag on Sundays.

I wouldn't even let him have the money to tip the hunt servants with, but sent it by postal order.

He was furiously sulky about it, but I reminded him of what happened to the ten shillings that I gave him for the Young Men's Endeavour League "Self-Denial Week".

– What did happen to it? – asked Eleanor.

– Well, Ronnie did some preliminary endeavouring with it, on his own account, in connection with the Grand National.

If it had come off, as he expressed it, he would have given the League twenty-five shillings and netted a comfortable commission for himself; as it was, that ten shillings was one of the things the League had to deny itself.

Since then I've been careful not to let him have a penny piece in his hands.

– He'll get round that in some way, – said Eleanor with quiet conviction. – He'll sell things.

– My dear, he's done all that is to be done in that direction already.

He's got rid of his wrist-watch and his hunting flask and both his cigarette cases, and I shouldn't be surprised if he's wearing imitation-gold sleeve links instead of those his Aunt Rhoda gave him on his seventeenth birthday.

He can't sell his clothes, of course, except his winter overcoat, and I've locked that up in the camphor cupboard on the pretext of preserving it from moth.

I really don't see what else he can raise money on. I consider that I've been both firm and far- seeing.

– Has he been at the Norridrums lately? – asked Eleanor.

– He was there yesterday afternoon and stayed to dinner, – said Mrs. Attray. – I don't quite know when he came home, but I fancy it was late.

– Then depend on it he was gambling, – said Eleanor, with the assured air of one who has few ideas and makes the most of them. – Late hours in the country always mean gambling.

– He can't gamble if he has no money and no chance of getting any, – argued Mrs. Attray. – Even if one plays for small stakes one must have a decent prospect of paying one's losses.

– He may have sold some of the Amherst pheasant chicks, – suggested Eleanor. – They would fetch about ten or twelve shillings each, I daresay.

– Ronnie wouldn't do such a thing, – said Mrs. Attray; –and anyhow I went and counted them this morning and they're all there.

No, – she continued, with the quiet satisfaction that comes from a sense of painstaking and merited achievement, – I fancy that Ronnie had to content himself with the role of onlooker last night, as far as the card-table was concerned.

– Is that clock right? – asked Eleanor, whose eyes had been straying restlessly towards the mantel-piece for some little time, – lunch is usually so punctual in your establishment.

– Three minutes past the half-hour, – exclaimed Mrs. Attray, – cook must be preparing something unusually sumptuous in your honour.

I am not in the secret; I've been out all the morning, you know.

Eleanor smiled forgivingly. A special effort by Mrs. Attray's cook was worth waiting a few minutes for.

As a matter of fact, the luncheon fare, when it made its tardy appearance, was distinctly unworthy of the reputation which the justly-treasured cook had built up for herself.

The soup alone would have sufficed to cast a gloom over any meal that it had inaugurated, and it was not redeemed by anything that followed.

Eleanor said little, but when she spoke there was a hint of tears in her voice that was far more eloquent than outspoken denunciation would have been, and even the insouciant Ronald showed traces of depression when he tasted the rognons Saltikoff.

– Not quite the best luncheon I've enjoyed in your house, – said Eleanor at last, when her final hope had flickered out with the savoury.

– My dear, it's the worst meal I've sat down to for years,– said her hostess; –that last dish tasted principally of red pepper and wet toast. I'm awfully sorry.

Is anything the matter in the kitchen, Pellin? – she asked of the attendant maid.

– Well, ma'am, the new cook hadn't hardly time to see to things properly, coming in so sudden - – commenced Pellin by way of explanation.

– The new cook! – screamed Mrs. Attray.

– Colonel Norridrum's cook, ma'am, – said Pellin.

– What on earth do you mean? What is Colonel Norridrum's cook doing in my kitchen - and where is my cook?

– Perhaps I can explain better than Pellin can,– said Ronald hurriedly, – the fact is, I was dining at the Norridrums' yesterday, and they were wishing they had a swell cook like yours,

just for to-day and to-morrow, while they've got some gourmet staying with them: their own cook is no earthly good - well, you've seen what she turns out when she's at all flurried.

So I thought it would be rather sporting to play them at baccarat for the loan of our cook against a money stake, and I lost, that's all.

I have had rotten luck at baccarat all this year.

The remainder of his explanation, of how he had assured the cooks that the temporary transfer had his mother's sanction, and had smuggled the one out and the other in during the maternal absence, was drowned in the outcry of scandalised upbraiding.

– If I had sold the woman into slavery there couldn't have been a bigger fuss about it, – he confided afterwards to Bertie Norridrum, – and Eleanor Saxelby raged and ramped the louder of the two.

I tell you what, I'll bet you two of the Amherst pheasants to five shillings that she refuses to have me as a partner at the croquet tournament.

We're drawn together, you know.

This time he won his bet.

– Ти ж насправді не вмираєш, чи не так? – запитала Аманда.

– В мене є дозвіл лікаря жити до вівторка, – відповіла Лаура.

– Але ж сьогодні субота; це серйозно! – зітхнула Аманда.

– Я не знаю, чи це серйозно, але ж, сьогодні, звісно, субота, – сказала Лаура.

– Смерть завжди серйозна, – промовила Аманда.

– Я ніколи не говорила, що збираюсь померти. Ймовірно, я перестану бути Лаурою, але я продовжу бути чимось іншим. Припускаю, що якоюсь твариною.

Розумієш, якщо людина була не дуже доброю, лише жила, вона перевтілюється в якусь істоту нижчого рівня. А я була не дуже доброю людиною, якщо почати замислюватися над цим.

Я була дріб'язковою, підступною, мстивою та всім іншим в тому ж дусі, коли обставини, здавалося, виправдовували це.

– Обставини ніколи не виправдовують подібні речі, – поспішно сказала Аманда.

– Якщо ти не заперечуєш, щоб я це сказала, – зауважила Лаура, – Егберт є такою обставиною, що виправдовує будь-яку кількість подібних речей.

Ти одружена з ним, – це інша річ; ти поклялася любити, шанувати та витримувати його. А я – ні.

– Не розумію, що не так з Егбертом, – заперечила Аманда.

– О, насмілюсь сказати, що це зі мною щось не так, – неупереджено визнала Лаура. – Він є лише пом’якшувальною обставиною.

Наприклад, він підняв бучу, коли декілька днів тому я взяла з ферми щенят колі для пробіжки.

– Вони ганялися за його молодим виводком рябих суссекських курок та стягнули двох квочок з їхніх гнізд, до того ж, пробігли по всім клумбам з квітами. Ти знаєш, як він віддається своїм птахам та саду.

– У будь-якому разі, йому не слід було присвячувати весь вечір обговоренню цього, щоб потім сказати: "Давай більше не будемо про це розмовляти" саме в ту мить, коли я почала отримувати задоволення від дискусії.

Ось, де я мала нагоду використати одну зі своїх дріб'язкових здібностей до помсти, – додала Лаура зі сміхом, не відчуваючи жодного каяття.

– Наступного дня після епізоду з щенятами я направила всю родину рябих суссекських курок до сараю з сіянцями.

– Як ти могла зробити таку річ? – вигукнула Аманда.

– Це було доволі легко, – відповіла Лаура. – Дві курки удавали, що несуть яйця, але я була рішуча.

– А ми подумали, що то був нещасний випадок!

– Бачиш! – продовжувала Лаура, – в мене дійсно є підстави вважати, що в моєму наступному житті я стану істотою нижчого рівня. Я буду якоюсь твариною.

З іншого боку, я була не зовсім поганою людиною, тож вважаю, що можу розраховувати на те, що стану гарною твариною, якоюсь елегантною та жвавою, такою, що обожнює розважатися. Можливо, видрою.

– Не можу уявити тебе видрою, – сказала Аманда.

– Ну, припускаю, що ти також не можеш уявити мене янголом, якщо вже на те пішло, – відповіла Лаура.

Аманда мовчала. Вона не могла.

– Особисто я думаю, що життя видри буде досить приємним, – продовжувала Лаура.

– Весь рік їсти сьомгу, та відчувати задоволення від того, що ти можеш діставати форель з її власної нори, замість того, щоб чекати на неї годинами, поки вона не зволить піднятися до мухи, якою ти її дражниш; до того ж, елегантна, струнка фігура.

– Подумай про цькування видр собаками, – перебила її Аманда. – Як це жахливо, коли на тебе полюють й цькують і, в решті решт, розтерзають до смерті!

– Скоріш весело, коли половина сусідів дивиться не тебе, й, так чи інакше, не гірше, ніж ця справа, – повільно вмирати по дюймах з суботи по вівторок; а потім я продовжу перетворюватися в щось інше.

Якщо б я була помірно доброю видрою, вважаю, що я могла б повернутися в якийсь людський образ; ймовірно, це може бути дещо примітивне – якийсь маленький, чорненький й неодягнений нубійський хлопчик, думаю.

– Шкода, що ти така несерйозна, – зітхнула Аманда. – Ти дійсно маєш стати серйозною, якщо збираєшся дожити до вівторка.

Насправді Лаура померла в понеділок.

_ _ _

– Це неймовірно сумно, – поскаржилася Аманда дядькові свого чоловіка, серу Лалуорсі Квейну. – Я запросила чимало людей для гри в гольф та рибальства, і рододендрони саме у розквіті.

– Лаура завжди була неуважною, – сказав сер Лалуорсі. – Вона народилася в тиждень "Гудвуда", коли в домі гостював посол, який ненавидів немовлят.

– В неї були зовсім божевільні думки, – поділилась Аманда. – Ви, часом, не знаєте, в їхній родині були випадки психічних хвороб?

– Божевілля? Ні, я ніколи не чув нічого подібного. Її батько мешкає в Західному Кенсінгтоні, але я вірю, що у всіх інших аспектах він повністю здоровий.

– В неї була думка, що вона перевтілиться у видру, – сказала Аманда.

– Люди часто чують ці ідеї про перевтілення, навіть на заході, – відповів сер Лалуорсі, – тому навряд чи можна вважати їх божевільними.

А Лаура була такою дивною людиною в цьому житті, що я не хотів би установлювати певні правила щодо її можливих дій у наступному стані.

– Ви вважаєте, що вона дійсно могла перевтілитися в якусь тварину? – запитала Аманда.

Вона була однією з тих, хто скоріше формує свою думку, користуючись точкою зору людей, що оточують їх.

В цю саму мить Егберт ввійшов у зал для сніданку з таким виразом втрати на обличчі, що смерть Лаури, сама по собі, не могла бути достатньою підставою для нього.

– Чотири моїх рябих суссекських курок вбиті, – вигукнув він. – Ті самі чотири курки, що мали відправитись на виставку цієї п'ятниці.

Одну з них відтягнули й з'їли прямо всередині нової клумби з садовими гвоздиками, на яку я витратив стільки сил та грошей.

Моя найкраща клумба й найкращі курки були обрані для знищення; здається ніби ця тварюка, що скоїла все це, володіла особливим знанням щодо того, як зруйнувати якнайбільше за короткий проміжок часу. – Це був лис, як ти думаєш? – запитала Аманда.

– Це була лиса, як ти думаєш? – запитала Аманда.

– Більше схоже на те, що це був скунс, – сказав сер Лалуорсі.

– Ні, – відповів Егберт, – там повсюди залишились сліди перетинчастих лап, й ми відстежили їх до струмка в кінці саду; вочевидь, це була видра.

Аманда крадькома обмінялася швидким поглядом з сером Лалуорсі.

Егберт був занадто стурбованим, щоб з'їсти хоч що-небудь на сніданок, і пішов віддавати розпорядження щодо зміцнення оборони пташиного двора.

– Я вважала, що вона, принаймні, дочекається закінчення похорон, – сказала Аманда шоковано.

– Це її власні похорони, ти ж знаєш, – сказав сер Лалуорсі. – Це хороший приклад гарних манер, як багато поваги потрібно демонструвати до своїх власних останків.

Зневага до похоронних умовностей продовжувалась далі наступного дня; під час похоронної церемонії, коли вся родина була відсутня, всі рябі суссекські курки, що залишилися в живих напередодні, були знищені.

Шлях відступу мародера, здавалося, охопив більшість клумб на газоні, але грядки з полуницею в нижньому саду постраждали теж.

– Я мушу якомога скоріше замовити сюди гончих псів для видри, – розгнівано сказав Егберт.

– Ні в якому разі! Навіть не мрій про це! – вигукнула Аманда. – Я маю на увазі, це непристойно робити такі речі так швидко після того, як в домі були похорони.

– Це необхідність, – сказав Егберт, – якщо видра почала робити таке, вона ніколи не зупиниться.

– Можливо, вона піде до якогось іншого місця, раз курок не залишилося, – припустила Аманда.

– Таке враження, що ти намагаєшся захистити цю тварину, – відповів Егберт.

– В струмку було так мало води останнім часом, – заперечила Аманда, – це виглядає не спортивно – полювати на тварину, коли вона має так мало шансів заховатись де-небудь.

– Милостивий Боже! – закипів Егберт в нападі гніву, – Я й думки не мав про спорт. Я хочу, щоб цю тварину знищили якомога скоріше.

Навіть опір Аманди послабшав, коли під час церковної проповіді наступної неділі видра забралася в дім, здійснила набіг на половину лосося в продуктовій шафі й розтерзала його на шматки на перському килимі в кабінеті Егберта.

– Нам слід очікувати, що скоро вона сховається під нашим ліжком й почне відкушувати шматочки від наших ніг, – сказав Егберт, й враховуючи те, що знала Аманда про цю виняткову видру, вона відчувала, що таке може трапитися дуже швидко.

Ввечері, напередодні встановленого для полювання дня, Аманда провела самотню годину, гуляючи берегом струмка й вигукуючи звуки, які вона вважала мисливськими.

Ті, хто чув її виступ, поблажливо припускали, що вона тренується в імітуванні звуків фермерського двору для наступного селищного видовища.

Це була її подруга й сусідка Аврора Баррет, яка принесла їй новини про спортивні події того дня.

– Шкода, що ви не виходили з дому; ми провели досить гарний день. Ми знайшли її відразу, в калюжі трохи нижче вашого саду.

– Ви – вбили? – запитала Аманда.

– Звичайно. Гарна самка видри. Поки ваш чоловік намагався «сісти їй на хвіст», вона його сильно покусала. Бідна тваринка, мені її було дуже шкода, в неї був такий людський погляд в очах, коли ми її вбили.

Ви можете вважати мене дурною, але знаєте, кого мені нагадав цей погляд? Люба моя, в чому справа?

_ _ _

Коли Аманда до певної міри оговталася від нападу нервової прострації, Егберт відвіз її у долину Нілу, щоб відновити її сили.

Зміна оточення швидко привела її до бажаного відновлення здоров'я і душевної рівноваги.

Витівки ризикованої видри в пошуках дієтичних варіацій тепер бачилися в своєму дійсному світлі. Зазвичай спокійний темперамент Аманди знов став помітним.

Навіть ураган прокльонів, що пролунав одного вечора з гардеробної її чоловіка, його голосом, але навряд чи в межах його звичайної лексики, не зміг порушити її спокій, коли вона неквапливо одягалася в готелі Каїра.

– В чому справа? Що трапилося? – запитала вона зацікавлено й весело.

– Цей малий тварюка кинув всі мої чисті сорочки в ванну! Чекай, доки я тебе впіймаю, ти, малий!

– Який малий тварюка? – запитала Аманда, стримуючи бажання засміятися; мова Егберта безнадійно не відповідала його бажанню адекватно висловити свої обурені почуття.

– Маленький тварюка, чорненький, голий нубійський хлопчик, – прошипів Егберт.

А тепер Аманда важко хворіє.

– Ронні для мене є великим випробуванням, – промовила пані Аттрей сумно. – Минулого лютого йому виповнилося лише вісімнадцять років, а він вже є закоренілим азартним гравцем.

Я впевнена, що не знаю, від кого він це успадкував; його батько ніколи не торкався гральних карт, і ви знаєте, як мало я граю – партія в бридж щосереди після обіду взимку, по три пенса на сотню,

та навіть цього б не було, якщо б не ця Едіт, якій завжди потрібен четвертий гравець, і яка, напевно, запрошувала б цю огидну жінку Дженкіхем, якщо б їй не вдалося здобути мене.

З більшим задоволенням я сиділа б й розмовляла будь-якого дня, ніж грала в бридж; карти це таке марнування часу, на мою думку.

Але, що стосується Ронні, бридж, бакара та покер-пасьянс – це, безумовно, все, про що він може думати.

Звісно, я зробила все, що було в моїх силах, щоб припинити це; я попросила родину Норрідрам не дозволяти йому грати в карти, коли він у них гостює,

але з таким же успіхом ви могли б попросити Атлантичний океан не штормити поки ви його перетинаєте, як й очікувати від цієї родини уваги до природних материнських хвилювань.

– Чому ви дозволяєте йому ходити до них? – запитала Елеонора Сакселбі.

– Люба моя, – відповіла пані Аттрей, – я не хочу їх ображати.

Зрештою, вони мої орендодавці, і я мушу звертатися до них, коли мені потрібно щось зробити в домівці; вони були дуже люб’язні щодо нового даху для будиночка орхідей.

До того ж, вони позичають мені одну зі своїх автівок, коли моя не працює; ви ж знаєте, як часто вона виходить з ладу.

– Я не знаю, наскільки часто, – відповіла Елеонор, – але ж це, напевно, відбувається майже постійно.

Кожного разу, коли я прошу вас підвезти мене куди-небудь у вашій автівці, я постійно чую, що з нею щось не так, чи водій захворів на невралгію, і ви не хочете просити його виїжджати.

– Він дуже часто страждає на невралгію, – квапливо промовила пані Аттрей. – У будь-якому разі, – продовжувала вона, – ви ж розумієте, що я не хочу ображати родину Норрідрам.

Їхнє господарство є найбільш безладним в графстві, припускаю, що нікому ніколи невідомо достеменно коли, та яка саме страва з'явиться на столі, чи з чого вона буде складатися, коли дійсно з'явиться.

Елеонора Сакселбі здригнулася. Їй подобалось, щоб її страви подавалися у певні години та в гарантованих пропорціях.

– Крім того, – продовжувала пані Аттрей, – яким би не було їхнє домашнє життя, як орендодавці та сусіди вони турботливі та люб'язні, так що я не хочу сперечатися з ними.

До того ж, якщо б Ронні не грав в карти там, він грав би десь в іншому місці.

– Ні, якщо б ви були з ним рішучою, – відповіла Елеонор, – я вірю в силу рішучості.

– Рішучою? Я – рішуча, – вигукнула пані Аттрей. – Я більш, ніж рішуча, я – далекоглядна. Я зробила все, що було в моїх силах, щоб запобігти тому, щоб Ронні грав на гроші.

Я припинила його забезпечення кишеньковими грошима до кінця року, таким чином він не в змозі грати навіть в кредит,

також я пожертвувала церкві одноразово виплачувану суму грошей від його імені замість того, щоб давати йому чергові внески невеличким сріблом, щоб було що покласти в торбу у неділю.

Я навіть не дозволила йому мати гроші, щоб дати "на чай" слугам на полюванні, але надіслала їх грошовим поштовим переказом.

Він неймовірно образився, але я нагадала йому про те, що трапилося з тими десятьма шилінгами, що я дала йому для "Тижня самозречення", який проводила Ліга прагнень молодих джентльменів.

– Що з ними трапилось? – запитала Елеонор.

– Ну, Ронні зробив деякі підготовчі кроки у зв'язку з перегонами "Гранд нэшнл", цілком самостійно.

Якщо б в нього все вийшло, як він висловився, він би віддав 25 шилінгів для Ліги та отримав би пристойні комісійні; але, сталося так, що ті десять шилінгів виявилися однією з речей, в яких Лізі довелося собі відмовити.

З того часу я дуже обережна, піклуючись про те, щоб жоден пенні не потрапив до його рук.

– Він знайде спосіб оминати це певним чином, – промовила Елеонор з тихою впевненістю. – Він почне продавати речі.

– Люба моя, він вже зробив усе, що можна було зробити в цьому напрямку.

Він позбувся свого наручного годинника, мисливської фляги та обох портсигарів, і я не здивуюся, якщо він носить фальшиві золоті запонки замість тих, що тітка Рода подарувала йому на його сімнадцятий день народження.

Звичайно, він не може продати свій одяг, за винятком свого зимового пальто, та я замкнула його у шафі з камфорою під приводом збереження від молі.

Я дійсно не розумію, з чого ще він може вишукувати гроші. Вважаю, що я була як рішучою так й далекоглядною.

– Чи він відвідував родину Норрідрам останнім часом? – запитала Елеонор.

– Він був там вчора після обіду й залишився на вечерю, – відповіла пані Аттрей. – Я не знаю точно, коли він прийшов додому, але, здається, це було пізно.

– Тоді, будьте впевнені, він грав в карти на гроші, – сказала Елеонор з упевненим виглядом людини, яка, маючи небагато ідей, вміє використовувати їх як найкраще. – Пізні години в провінції завжди означають гру в азартні ігри.

– Він не може грати, якщо в нього немає ані грошей ані шансів їх отримати, – заперечила пані Аттрей. – Навіть, якщо людина грає невеличкими ставками, вона мусить мати гідні перспективи оплачувати свої програші.

– Він міг продати декілька курчат діамантових фазанів, – припустила Елеонор. – Насмілюся сказати, що вони можуть принести десять чи дванадцять шилінгів кожне.

– Ронні не став би робити подібні речі, – відповіла пані Аттрей. – Та як би там ні було, я сходила та перелічила їх сьогодні вранці, вони всі на місці.

Ні, – продовжувала вона з тихим задоволенням, що походило з почуття ретельного та заслуженого досягнення, – припускаю, що останньої ночі Ронні мав задовольнятися роллю глядача, якщо це стосувалося карткового столу.

– Цей годинник вірний? – запитала Елеонор, яка вже протягом якогось часу кидала тривожні погляди на полицю каміна, – у вашій домівці, зазвичай, вельми пунктуальні, коли йдеться про ленч.

– Три хвилини тому пробило півгодини! – вигукнула пані Аттрей, – Кухарка, напевно, готує щось надзвичайно розкішне на вашу честь.

Я не посвячена у цю таємницю; мене не було дома увесь ранок, ви ж знаєте.

Елеонор поблажливо посміхнулася. На особливі старання кухарки пані Аттрей варто було почекати декілька хвилин.

Насправді, страви цього обіду, коли їх, нарешті з запізненням подали, помітно не відповідали тій репутації, що збудувала себе слушно вельми шанована кухарка.

Одного лише супу вистачило б, щоб затьмарити будь-яку страву, якій він передував, і ніщо з того, що подавали після нього, вже було не в змозі це виправити.

Елеонор майже нічого не сказала, але коли вона почала говорити, в її голосі відчувалися сльози, що було красномовнішим за відверте осудження, й навіть безтурботний Рональд посмутнів, скуштувавши нирок Saltikoff.

– Не самий кращий ленч з усіх, що мені доводилося з насолодою коштувати в вашій домівці, – нарешті, сказала Елеонор, коли її остання надія згасла разом з завершальною гострою стравою наприкінці ленчу.

– Люба моя, це найгірша їжа з усіх, що мене доводилося коштувати протягом багатьох років, – відповіла господиня дому. – Ця остання страва мала смак, переважно, червоного перцю та сирої грінки. Мені дуже шкода.

На кухні щось трапилось, Пеллін? – запитала вона служницю, що обслуговувала їх за столом.

– Ну, мем, новій кухарці ледь вистачило часу, щоб прослідкувати за всім як слід, вона ж з'явилася так раптово, – розпочала пояснювати Пеллін.

– Нова кухарка! – заверещала пані Аттрей.

– Кухарка полковника Норрідрама, мем, – сказала Пеллін.

– Що ти, скажи на милість, маєш на увазі? Що кухарка полковника Норрідрама робить на моїй кухні, та де моя кухарка?

– Можливо, я можу пояснити краще за Пеллін, – поспішно сказав Рональд. – Річ у тому, що вчора я вечеряв з родиною Норрідрам, й вони воліли отримати таку шикарну кухарку, як твоя,

лише на сьогодні й назавтра, поки в них гостює один гурман: їх власна кухарка не вельми гарна, – ну, ти сама бачила, що вона наробила, будучи схвильованою.

Так що я подумав, що це буде доволі забавно зіграти з ними в бакару на позичання нашої кухарки проти їх грошової ставки, та я програв, це й усе.

Весь цей рік мені не щастить в бакару.

Решта його пояснень щодо того, як він запевнив кухарок в тому, що це тимчасове переведення узгоджене з матір’ю, та як він вивів одну й привів в дім іншу, коли матері не було дома, потонуло в голосних вигуках обурених докорів.

– Якби я продав цю жінку в рабство, не могло б бути більшої метушні за цю, – зізнавався він Берті Норрідраму пізніше, – та Елеонор Сакселбі шаленіла й лютувала найголосніше з них двох.

Знаєш, що я тобі скажу, я ставлю двох діамантових фазанів проти твоїх п’яти шилінгів, що вона відмовиться грати зі мною в парі в змаганні в крокет.

За жеребкуванням ми маємо грати з нею разом.

Цього разу він виграв парі.